О творческих началах

В каждом человеке сидит творческое начало.

Заговорили в другой теме о мастерах и необходимости для детей интересного занятия, связанного с ручным изготовлением всякого-разного, и решила поделиться технологией изготовления светильника из совершенно простых материалов. Придумала его еще весной, с тех пор он проехался по разным выставкам и теперь делюсь им с вами).

Такой  светильник можно изготовить за несколько вечеров с ребенком, ничего сложного. И главное — полезное.

Материалы:

Ветки вербы.

Идем к речке и ищем вербу. Аккуратно срезаем нижние ветки — длиной чуть больше запланированной высоты светильника. Очищаем от коры до белой древесины (чистится легко, руками, правда к зиме деревья замирают и шкурка становится плотнее, лучше заготавливать весной).

Проволока.

Лучше медная, от обмотки электродвигателя сойдет. Небольшой моток.

Сопутствующие материалы:

Маленький можно запитать от батарейки, большой (где много плафончиков) лучше включать от 220 (розетки), а запитать через старую телефонную зарядку (отрезать переходник на телефон, а свои проводки прикрутить). Делала оба варианта, светит одинаково ярко.

Элементарный инструмент — кусачки, плоскогубцы, секатор. Что есть в доме.

Порядок работы:

1. Подготовленные (см. выше) ветки начинаем складывать в композицию. В пересекающихся местах стягиваем проволокой. Ветки нарезаем секатором или ножовкой. Можно просто ножом, если тонкие.

2. Готовим плафоны — в шариках для пинг-понга прокручиваем острием ножниц дырочки, равные диаметру диода, и вклеиваем диодик. Лапки подсоединения оставляем снаружи.

3. Прикручиваем шарики к веткам в нужных местах. Я пришивала нитками.

4. Последовательно подключаем диоды с обратной стороны светильника. Провод нарезаем на отрезки (предварительно измеряем расстояния между шариками), зачищаем контакт с двух сторон, скручиваем (руками очень легко) с лапкой диода. «-«к «-«, «+» к «+».

5. Проводки перехватываем нитками и прижимаем к задним поверхностям веток.

6. Все проволочные соединения обматываем нитками, смоченными в клее — маскируем проволоку.

7. Подключаем энергию. Через батарейку — на «+» ставим резистор, оба контакта присоединяем к батарейке. Светильник горит.

Через розетку — можно без резистора, телефонные зарядки слабые, ок. 5V, как раз то, что нам нужно. Отрезаем переходник для телефона, находим плюс и минус, подсоединяем. Втыкаем в розетку. Светильник горит.

Вот что получилось у меня:

(Эскиз)

Если что-то непонятно по технологии изготовления, спрашивайте в комментариях)

Табалов не вміє розмовляти українською?

Табалов не вміє розмовляти українською?

Нещодавно широкий загал мав змогу ознайомитися із скандальним відеозаписом, на якому кандидата у народні депутати України від об’єднаної опозиції та партії “Батьківщина” в окрузі № 99 Андрія Табалова “натаскують” його політтехнологи на промову перед мітингом з нагоди приїзду до Кіровограда лідера Об’єднаної опозиції Арсенія Яценюка.

http://www.youtube.com/watch?v=TsPMQamaefM&feature=youtu.be

Звісно ж, немає нічого поганого в тому, що політик перед виступом “пропрацьовує” ті слова, якими він буде звертатися до виборців та свого патрона, однак обурливим є факт того, що з відео явно видно, наприклад, роботу над текстом не самого кандидата, а його політтехнологів, та чути ламану українську. Я одразу ж згадав відоме відео Добкіна…

Відео з Табаловим, що якимось дивом потрапило до Інтернету, демонструє кандидата як поганого актора провінційного театру, якого направляє  режисер з-за лаштунків: «більше емоцій», «вчити треба», «жорсткіше про владу»… Та Табалову не йде наука на користь – він все одно підглядає на папірці, що вмощено на стільці прямо перед ним, та явно нудьгує, не розуміючи смислу написаних там слів…

Непевний, сумний, ненатуральний молодий Табалов всім своїм виглядом демонструє, що йому нецікаво все, про що він говорить. Він весь час запинається, ніяк не вивчить написане, не може повторити дуже просту за побудовою фразу… Видно,  старший Табалов найняв сину політтехнологів і прямо-таки підштовхує того до політичної діяльності, а син не дуже охоче вивчає нову для себе науку.

Пан Табалов явно не розуміється на проблемах, про які каже у відео, і які підкреслює як найболючіші для людей. Однак, враховуючи, що слова виступу кандидат не завчив, то про “найболючіші проблеми” йому доводиться дізнаватися з тексту роздруківки. При чому бачимо пусті очі, чуємо нудний, ненатуральний тон «декламування».

З величезною напругою кандидат говорить українською, важко вимовляє рідні для нас слова, плутається з вимовою. Це й недивно, бо від Андрія Табалова частіше можна почути саме щиру російську мову, яка йому явно рідніша й зручніша, ніж українська. Проте, з виступу чуємо — “Ми захистимо українську мову”. До речі, на реальному виступі перед своїм лідером Яценюком Табалов таки виступив не українською, яку так довго тренував, а все-таки російською! Отже, навіть після вишколу кандидат не опанував свій спіч українською, яку він так «захищає»!

Чи не подвійні стандарти це, якщо питати мовою політології, чи не брехня і відвертий обман людей, якщо питати по-простому?! Навіщо ця показуха?!

А той факт, що Табалов боїться ходити на прямі ефіри обласного телебачення, тому що не знає, що казати – бо поруч не можна посадити політтехнолога, який буде підказувати?!

Та й його «рідний» колега з об’єднаної опозиції Валерій Кальченко назвав кандидата Табалова – нібито «експерта-економіста» — некомпетентним у питаннях створення робочих місць. І це правда, тому що Табалов купив 3 кіровоградських хлібозавода, а 2 з них знищив, і людей розігнав…

Взагалі, у мене сформувалося стійке відчуття, що кандидат Табалов – це цілком синтетичний, ненатуральний продукт політтехнологій, у якому немає ані щирості, ані живої енергії, ані справжнього намагання дійсно допомогти людям.

Чи гідний бути обраним кандидат, який замість живого діалогу й зближення з людьми, наймає політтехнологів й інших спеціалістів з “окозамилювання”, витрачає величезні гроші на рекламу, однак забуває про маленьку людину, подвиг якої величний, бо ж 21 рік незалежності був не найкращим часом для населення молодої незалежної держави?!

Гідний чи ні — вирішувати вам, шановні кіровоградці!

Не помиліться 28 жовтня, віддавши свій голос. Пам’ятайте, від нас усіх і від кожного окремо залежить доля України!


Щиро ваш,

кандидат у народні депутати України

в одномандатному виборчому окрузі № 99

Ярослав Турчин

Грязные игры без мяча

Коллега Юрий Сергеевич Илючек предложил на днях лозунг аки Make love, not war: играйте в Спорт-футбол-прогноз вместо политического гряземетания, и, тем самым, подсказал интересную мыслЮ. А ведь и правда, нынешний процесс, формально называемый «выборами», хотя к настоящим выборам от корневого слова «ВЫБОР» отношения не имеющий, очень напоминает обычный «заряженный» футбольный матч одного из восточноевропейских государств…

Задолго до начала поединка и представители команды-хозяев поля, и представители команды-гостей поднесли бригаде судей увесистые чемоданчики. Но главный судья матча, он-то ведь прекрасно понимает: отказывать команде-хозяевам нельзя. У них большие связи в Коллегии Арбитров, отказать, значит, поставить под угрозу всю свою карьеру. Да и зачем, собственно, выпендриваться? Ради принципа фэйр-плей? Ради болельщиков, собравшихся посмотреть футбол на стадионе или у экранов телевизора? С какой стати? Своя рубашка всегда ближе к телу, карьера важнее, да и чемоданчик приятно тяготит руки. А зрители перетопчутся, не впервой. И начинается неприкрытое «мочилово» команды-гостей.

Уже в дебюте матча два-три игрока команды-гостей увидят перед собой красные карточки и вынуждены покинуть пределы поля. Но и численного преимущества команде-хозяев может оказаться недостаточно. Поэтому соперника прочно сажают «на свисток». Большинство столкновений трактуются в пользу хозяев, им дозволено почти все: бить по ногам сзади, толкаться и держать игроков соперника во время розыгрыша стандартов, можно спорить с судьей, убеждая принять сторону хозяев поля, если арбитр сразу этого не сообразил. И наоборот, гостям нельзя даже упасть на газон после грубого подката – желтая карточка за симуляцию.

Происходящее на поле, естественно, возмутит не только фанов команды-гостей, но и любого человека, болеющего за честный футбол. Потоки возмущения выльются в посты на Фейсбуке и в твиттере, судьи и футболисты одной из команд будут названы представителями определенных меньшинств, но, очевидно, этим все и ограничится. Максимум – с десяток ультрас устроят какую-то заварушку против откровенного бл..ва на футбольном поле, но их быстро усмирят превосходящие силы милиции.

А вот телезрители увидят «правильную» видео-нарезку матча, выгодно превозносящую команду-хозяев и уничижающую команду-гостей. Еще бы, ведь сюжет о матче для ТВ будут готовить в «монтажной», по какой-то случайности располагающейся на тренировочной базе команды-хозяев поля.

Исход такого матча предрешен еще до его начала. Даже если оставшаяся в меньшинстве, зажатая свистками команда-гостей «закроется» в обороне, будет отбивать атаку за атакой, хозяева все-равно забьют гол-другой. Например, с пенальти в добавленное арбитром время. А резервный судья добавит ровно столько, сколько будет нужно команде-хозяев. И инспектор матча подтвердит – все так и должно быть, тем более букмекеры еще до стартового свистка отдавали преимущество команде-хозяевам. Впрочем, вдруг окажется, что инспекторов два? Один (русскоговорящий) без сомнения будет горой стоять за бригаду арбитров и результат поединка, обеспеченный ими же. Второй (англоговорящий), не исключено, станет возмущаться bespredelom, но кто его послушает? Да, но может возникнуть опасность обвинений со стороны какой-то там Международной Ассоциации футбола в нарушении принципов фэйр-плей, с вполне реальными мерами наказания – дисквалификацией команды-гостей из розыгрыша Еврокубков. Да подумаешь! В мире полно разных других Кубков, чтобы зацикливаться только на одном. Все равно в ближайшее время победа в этом Кубке не светит.

Подобны игры всегда заканчиваются нужным для команды-хозяев результатом. Можно ли назвать такой результат победой или выигрышем? Нет. Оба термина подразумевают превосходство одного из соперников, как минимум, в равных условиях игры. Когда их нет, это уже не игра, а шулерство. РАДОВАТЬСЯ «победе» или «выигрышу» при шулерстве могут либо закоренелые низкоморальные личности, либо существа с ограниченным набором извилин. Первым откровенно пофигу, а вторые просто не понимают, что продажные, нечестные матчи убивают соревновательный принцип, убивают турнир, убивают сам вид спорта. Впрочем, команду-хозяев это мало волнует, так как по итогу матча они получат очень неслабые призовые.

Вот только истинным болельщикам футбола подобный порядок вещей рано или поздно окончательно надоест. И они разъедутся по миру, смотреть вживую матчи Серии А, Примеры, Бундеслиги, английской Премьер-лиги или даже MLS, где продажных матчей, не чистых на руку футболистов, арбитров на несколько порядков меньше, чем у нас…

Чому міська влада не любить «Лелеківку»?

Не дивлячись на те, що два мери: один — колишній, другий – нині діючий  живуть у мікрорайоні  «Лелеківка», міська влада цей мікрорайон не любить. Нічим іншим пояснити, те що відбувається із транспортним обслуговування даного мікрорайону, я не можу. Справжній тест на витривалість нервової системи проходять всі мешканці даного мікрорайону, хто зранку на автобусі чи маршрутці бажає дістатись роботи у центрі, відвести дітей у дитячий садок або ж до  школи. Повтор тесту всі мешканці «Лелеківки» проходять ввечері. Вдвічі цей тест ускладнюється на вихідні чи святкові дні. Саме в ці дні майже не видно великих автобусів ВАТ «Автобусний парк», і  люди змушені штурмом брати маршрутки, які замість передбачених 18 пасажирів везуть по 30.

У чому ж причина такої нелюбові я не знаю, можливо знаєте Ви?

Стихія vs. ЦР-2015 1:0

Появі цього посту посприяли дві обставини. Перша: згадування Юрою (Кіровоградцем) одного з пунктів програми ЦР-2015, який стосується будівництва ливневого колектору в районі вулиці Андріївської. Друга обставина: абсолютно несподіваний сьогоднішній дзвінок від колишньї голови Кіровської районної у місті Кіровограді ради (2006-2008) Катерини Дмитрівни Банар-Янатій (моєї шкільної вчительки з російської мови, до речі), яку угораздило проживати у тому самому «районі вулиці Андріївської». Людина була у повному розпачі, тому що  станом на 17 годину плавало і на подвір»ї і в хаті. І не тільки у неї. Домовились, що син Катерини Дмитрівни вишле мені фото з місця подій (що він і зробив), а я розміщу їх на блозі (що, власне, і роблю). На жаль, з технічних причин наразі я не можу уточнити ні конкретної адреси, ні того, чиє саме подвір»я зображене на знімках.

Але найголовніше навіть не це, а те, що (зі слів Катерини Дмитрівни), у поточному році сякі-такі роботи в напрямку будівництва лівньовки велися, проте їх «ефективність» ми бачимо.

Справедливості заради зазначу (знову ж таки, зі слів К.Д.) що на ліквідації стихії працювала спецтехніка МНС. Можливо, не в тих масштабах  як потрібно, але працювала. Більше інформації наразі немає, буде — поділюся.

Чисто людська реакція.

Написати цей пост мене спонукали почуття, які відчув після відвідин мого старшого товариша (писав про нього в блозі «У меня есть друг») М.І.Куроп’ятника, який знаходився на лікуванні в обласному шпиталі для ветеранів Великої Вітчизняної. Скажу відверто — я був вражений. Про більш комфортні умови, які створені там сьогодні, зокрема в кардіологічному відділенні, для учасників самої жахливої війни в історії людства, напевно, нашим землякам годі й мріяти. Євро ремонт, душові в палатах, телевізори….разом з якісним, цілком безкоштовним лікуванням (в першу чергу -ліки), професійним медперсоналом і чудовим харчуванням, не можуть не вразити.

Тому попри багато різних «але«, як наприклад — » а скільки у нас ще лікарень знаходяться в жахливому стані» і розуміючи всі реалії сьогодення, хочу разом з дев’яносто чотирьох річним, заслуженим ветераном війни і праці висловити щиру ПОДЯКУ Голові обласної ОДА Сергію Ларіну і його команді за ШПИТАЛЬ.

P.S.

Розумію, що цим ризикую накликати на себе «праведний гнів» політичних опонентів Голови обласної ОДА , як і можливо бути звинуваченим в підлабузництві, колегами блогерами. Тому скажу:

Мене важко запідозрити в симпатіях до влади. Будь-якої. Після 2005-го я остаточно став в особисту жорстку до  неі опозицію. Безкомпромісну. На тому стою і сьогодні.  За весь час немало діставалося ій (владі) на горіхи, і нинішній теж — в сенсі критики від мене. Та  тільки зараз (мабуть з’явилися підстави) замислився, що одна лише критика без відзначення наявного позитиву, то вже критиканство. Така їй (критиці)  і шана. А ще, чи не вперше за всі роки, я відокремив для себе обласну владу від верховної. За оцінкою діяльності. І перша, на мій суб’єктивний погляд, заслуговує набагато вищоі.

Друзі, не шукайте в цьому пості ніякого політичного підгрунтя. Просто  чисто природня, людська реакція, продиктована моім сумлінням. Не на часі? Не буду дискутувати. Та не забувайте, ми перш за все люди, а вже потім елєкторат ( лише один раз в декілька років).

«Мне нравится» — 120 лет Марине Цветаевой

Сегодня исполнилось 120 лет  гениальной русской поэтессе, стихи которой заставляют любить и быть любимым. А вот ее жизнь была полна противоречий, странностей и трагедий.

Родилась Марина Ивановна в Москве в семье профессора Московского университета. Марина начала писать стихи еще в шестилетнем возрасте, причем сразу на русском, немецком и французском языках.

В 1910 году Марина опубликовала на свои собственные деньги первый сборник стихов — «Вечерний альбом». Сборник привлек внимание Валерия Брюсова, Максимилиана Волошина и Николая Гумилева.

В 1912 году Цветаева выпустила следующий сборник — «Волшебный фонарь». В том же году она вышла замуж за Сергея Эфрона. Чуть позже у них родилась дочь Ариадна.

В 1914 году Цветаева познакомилась с поэтессой и переводчицей Софией Парнок. Между ними вспыхнули романтические отношения. Цветаева бросила мужа и ребенка, и с головой бросилась в новые для нее откровения.

Двумя годами позже женщины расстались. Цветаева вернулась к мужу и так прокомментировала это событие:

«Любить только женщин (женщине) или только мужчин (мужчине), заведомо исключая обычное обратное — какая жуть! А только женщин (мужчине) или только мужчин (женщине), заведомо исключая необычное родное — какая скука!»

Марина Цветаева сочувствовала белому движению. Ее муж служил у белых. Сама Марина в гражданскую войну жила в Москве, в крайней нищете.

В 1917 году у Цветаевой родилась вторая дочь, Ирина. Марина мало обращала на нее внимания. Дочь ей мешала, и она отдала ее в приют в Кунцево. В возрасте трех лет Ирина умерла от голода.

В мае 1922 года Цветаевой с дочерью Ариадной разрешили уехать за границу к мужу, который эмигрировал в Прагу. Сергей Эфрон занимался сложной политической деятельностью: по некоторым данным, он был завербован НКВД и был задействован в организации политических убийств.

Большинство из созданного Цветаевой в эмиграции осталось неопубликованным. В 1928 в Париже выходит последний прижизненный сборник поэтессы — «После России». С начала 30-х годов Марина Цветаева жила практически в полной нищете, перебиваясь случайными рассказами. Сама Марина работать не хотела, семья жила на скромные средства, которые дочь Ариадна зарабатывала, вышивая шляпки.

В 1937 году в СССР бежал Сергей Эфрон, замешанный в скандальном политическом убийстве во Франции перебежавшего агента НКВД Игнатия Рейсса (Натана Порецкого). В том же году в СССР вернулась Ариадна Цветаева. Сама Марина Цветаева вернулась в СССР только в 1939 году. Сразу после ее возвращения органами НКВД были арестованы ее муж и дочь. Сергей Эфрон был расстрелян 16 октября 1941 года.

До 1941 года Марина Цветаева не работала и не писала стихов, занимаясь переводами. 8 августа 1941 года она уехала с сыном, родившемся в 1925 году, в эвакуацию в Елабугу.

31 августа 1941 года Марина Цветаева повесилась в съемной комнате в Елабуге. Ее похоронили на Петропавловском кладбище в Елабуге. Местоположение ее могилы неизвестно.

Ариадну Цветаеву выпустили из лагерей в 1955 году.

Хотя отпевание самоубийц в русском православии запрещено, в 1990 году патриарх Алексий II дал благословение на отпевание Марины Цветаевой. А нам остались ее потрясающие своей глубиной стихи :

МОЛИТВА

Христос и Бог! Я жажду чуда
Теперь, сейчас, в начале дня!
О, дай мне умереть, покуда
Вся жизнь как книга для меня.

Ты мудрый, Ты не скажешь строго:
— «Терпи, еще не кончен срок».
Ты сам мне подал — слишком много!
Я жажду сразу — всех дорог!

Всего хочу: с душой цыгана
Идти под песни на разбой,
За всех страдать под звук органа
и амазонкой мчаться в бой;

Гадать по звездам в черной башне,
Вести детей вперед, сквозь тень…
Чтоб был легендой — день вчерашний,
Чтоб был безумьем — каждый день!

Люблю и крест, и шелк, и каски,
Моя душа мгновений след…
Ты дал мне детство — лучше сказки
И дай мне смерть — в семнадцать лет!

Люди и стихия

В общем, все как всегда: переход улицы с прыжком в поток, невидимые под теукщей водой ямы — причина поломки ходовой, свежеприготовленная для заасфальтирования после ремонта канализации траншея вбирает в себя водопад неведомо куда…

Разве что время такого ливня, с громом, молниями и градом, несколько необычно — середина октября все таки…

[nggallery id=30]

О магазинах

Написала статью для одной компании.

Какими станут розничные магазины Украины через nn-лет, или ценности превыше всего

Рассказывает ******************
Не секрет, что современное общество уже давно вошло в стадию острого, всепоглощающего потребления. Мы практически ежедневно совершаем покупки, которые продиктованы не физической необходимостью, а , скорее, давлением нашего эго.  Желание обладать той или иной вещью возникает часто под влиянием рекламы, примера окружающих людей, просто от необходимости «соответствовать имиджу» в текущей социальной модели поведения. Количество потребляемых товаров (а значит, и мест их продажи) растет с каждым годом, качество их падает.

О местах продажи. С развитием интернета у нас появились доселе невиданные возможности – с комфортом совершать покупки, не вставая с любимого кресла. Однако, реальные, физические магазины продолжают наращивать обороты, и совершенно не испытывают конкуренции со стороны интернет-коллег. Отчего же так происходит?

Дело в том, что уже сегодня успешный магазин – это отдельный мир, это площадка для погружения покупателя в образ, созданный торговой маркой. Мы идем в магазин за эмоциями, за ощущением причастности к истории, рассказанной брендом. Эта тенденция твердо обозначилась уже сейчас и продолжает развиваться, следовательно, магазины недалекого будущего будут все более концептуальными, «игровыми», имиджевыми.

Что это означает для нас?

Для проектировщиков – это означает  отход от привычных шаблонов, первичность идеи. Новаторство станет необходимым условием для создания успешного проекта.

Для ритейлеров – это означает готовность к экспериментам, понимание важности самого бренда, его ценности, как движущей силы продаж. Продаем не вещи, а образы и стиль жизни.

Для покупателей – это означает упрощение выбора и превращение процесса покупок в развлечение. Уже сейчас торговые центры становятся центрами общественной жизни и досуга, где совершение покупки – просто часть развлекательной программы. Также покупатель получает возможность осуществлять выбор не вещи, не марки, а образа, которому желает соответствовать.

Подводя итог, хочу отметить, что будущее розничных магазинов – это четко структурированная копилка «ценностей», которые будут продаваться вне зависимости от реальной, функциональной роли продаваемых товаров. Именно поэтому необыкновенно важно создавать продуманные, несущие заданную идею торговые пространства, в которых важно все – от местоположения в пространстве города в целом, до внутренних правил мерчендайзинга и внешнего вида продавцов.

А что вы думаете? Интересно обсудить)