Минулої середи у відділі краєзнавства обласної наукової бібліотеки ім. Чижевського відбулася презентація книги Є. Маланюка «Малоросійство».
Невеликий трактат був написаний Євгеном Филимоновичем у далекому тепер від нас 1959 році. Сам поет в цей час проживав у Нью-Йорку. «Малоросійство» – спроба дати відповідь на питання, яке мучило Євгена півжиття: що стало причиною поразки Української Народної Республіки? Її поет вбачає не у зовнішніх, а у внутрішніх чинниках, деяких особливостях нашого менталітету, які виникли через те, що за багато століть український народ так і не зміг створити власної держави. Ці особливості й описані у статті «Малоросійство», автор досліджує їх ніби під мікроскопом, дає їм оцінку й навіть береться прогнозувати результат. 23 роки нашої незалежності, на жаль, показали, що митець у своїх прогнозах не помилився…
Чому було вирішено видати цю працю Маланюка окремою книгою? Редактор видання Володимир Шовкошитний пояснив цей вибір надзвичайною актуальністю думок, викладених автором статті: «Ми вже намагалися видати “Малоросійство” окремою книгою на початку 2000-х років. У той час якраз проводилися вибори міських голів, и я звернувся до кандидатів з пропозицією проспонсорувати видання. Один із них погодився, але його прес-секретар відмовив його, сказавши, що ця робота – не на часі, що люди її не сприймуть. А на мою думку, роздрукувати цю працю мільйонним тиражем і масово поширювати серед населення треба було від самого початку нашої незалежності. Може, тоді ми змогли б уникнути купи помилок, і ті два Майдани мали б зовсім інший результат».
Передмову до статті «Малоросійство» написав відомий кіровоградський літературознавець, доктор філологічних наук Григорій Клочек. «Коли Володимир (Шовкошитний. – Авт.) запропонував мені написати передмову до такої фундаментальної й навіть геніальної праці Маланюка, я відчув, що для мене це, з одного боку, честь, а з іншого – надзвичайно висока відповідальність. Відмовитись я, звичайно, не міг. Це видання – ще один малесенький крок, який допоможе краще познайомити українського читача з Маланюком. Адже, на жаль, навіть у справі повернення творчості цього чудового поета й публіциста ми проявляємо те саме малоросійство. Хто з широкого загалу знає Маланюка? Дехто згадає, що він був поет, одиниці знають про літературну премію ім. Маланюка – і все! Між тим сам автор у цій статті вказує на те, скільки імен українських діячів науки й культури були фактично вилучені з нашої свідомості й тепер сприймаються нами ж, як російські чи радянські».
Чи було б на часі видання «Малоросійства» на початку «нульових»? Лишається гадати про це. У статті нищівній критиці піддаються методи роботи радянської влади: «Що таке малоросійство? Це також затьмарення, ослаблення і – з часом – заник історичної пам’яті. Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва /…/ таку велику перевагу надавали й надають науці Історії, яка в сполученні з відповідно підібраною літературою /…/ – забирає історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи»; «Київську Всеукраїнську Академію наук перетворено на провінційну філію московської з публікаціями “на общепонятном”. Славна Київська Академія мистецтва обернулася на провінційний “художній” інститут, а її фундатор – геніальний графік Юрій Нарбут – просто викреслений з історії /…/. Те саме з музикою, з оперою». І хоча Маланюк жодного разу напряму не назвав Росію ворогом України, весь текст тим чи іншим чином доводить, що ця держава методично й наполегливо намагалася знищити нашу національну свідомість. Чи сприйняли б це наші громадяни ще два роки тому?
Але цінність «Малоросійства» для нас полягає не в тому, що автор з-за океану бачив реальний стан справ в українській культурі й самосвідомості. Маланюк надзвичайно точно змальовує симптоми хвороби малоросійства, і волосся стає дибки, коли дивишся кругом себе й бачиш ці прояви на власні очі: «… комплекс малоросійства /…/ має багато облич і сторін. Він часто є замаскований, особливо в останніх десятиліттях, коли, буваючи знаряддям в чужих руках, він зазвичай маскується гопако-шароварництвом, відповідно спростаченою мовою, /…/, ховається за лжепатріотичною віршографією й етнографічною патріотикою взагалі»; «Оце-то знаття і є те місце психіки, де національне чуття /…/ сполучується з національнім розумом /…/. Ці дві психологічні категорії наслідком малоросійського паралічу /…/ давали в області чуття – отаманщину (і махновщину), а в області розуму – мертвий, отже завжди спізнений формалізм». Чи не саме це ми спостерігаємо зараз?
Євген Маланюк півстоліття тому передбачив, перед якими викликами постане сучасна молода, вже незалежна Україна: «Це є та проблема, що першою встане перед державними мужами вже Державної України. /…/ та проблема стоятиме першоплановим завданням, а для самої державності – грізним мементо (нагадуванням). /…/ Її треба буде довгі-довгі десятиліття ізживати». На жаль, здається, у нашого народу немає в запасі десятиліть…
Вікторія Барбанова, фото Олени Карпенко, «УЦ».
Мне кажется, сейчас намного важней более практичные книги, относящиеся именно к текущим событиям, а не историческая ретроспектива. Хотя историю, естественно, забывать нельзя
Шановна пані Вікторіє! Не можу зрозуміти — для чого ви мої слова (до того ж добряче перекручені) вставляєте в уста Шовакошитного? Я чітко і ясна сказала: ідея масового видання цієї праці належить Леоніду Куценку. А потім, уже після його смерті, була історія з виборами (де це у Шовкошитного могли статися вибори — він мешкає у Києві, при чому тоді Кіровоград?), відмовою прес-секретаря. Я називала конкретні прізвища: Віктор Андреєв і Євгенія Шустер. Ви все перекрутили, ще й вставили це у вуста Володимира! Якщо ви не були на презентації, то нащо цитувати?! А якщо були і так переплутали, то вам навряд чи взагалі слід братися за перо. Я багато років у журналістиці, і розумію, що таке журналістська помилка. Але у вас не помилка — суцільний непрофесіоналізм і невігластво.
З тексту випливає, що ви так само, як і Шустер, вважаєте, що цю працю Маланюка два роки тому люди б не сприйняли. Але філософи, митці пишуть свої твори не для того, аби їх сприйняли (це функція популістів і примітивів), а для того, щоб ЗНАЛИ.
Світлана Орел
Ну нехай там як, помилка сталася, чи що там, але хто вам дав право повчати, хамувато, зухвало та зверхньо вичитувати людей, яких я поважаю? Хто ви така — мама, чи як? Психологи кажуть, що це симптом «невизнаноi зiрковoстi». Ви нiяка там не зiрка журналiстики. Ви звичайна. Бiльше того, я маю пострадавших знайомих, якi мають психо-iдеологiчнi травми вiд ваших «високопрофесiйних» полiтичних пасквiлiв.
До речi, тексти якi гарно сприймаються — це не роботи, як ви захватили, «популiстiв I примiтивiв». Не рахуйте всiх папуасами, а себе фiлологiчним мiсiонером. Достоевский много писал, чтобы просто расчитаться с долгами, а не задля того, як ви пафосно артикулювали: «щоб ЗНАЛИ».
Выражаюсь, замiсть «захватили» читати «зауважили».
Шановний Аристарх, ви б хоч підписалися — хто ви, я ж пишу відкрито. І вичитую не просто так, а за дуже конкретну недолугість. А про всяку там зірковість і хто кого визнає, то з якого це ви приводу? Я ніколи не виставляла себе такою на відміну від багатьох колег, просто маю сміливість робити гострі публічні зауваження, мати свою думку, оцінювати, багато хто це робить поза спинами, а я відверто. І чомусь майже завжди починаються оці дурні розмови про невизнаність, надуману зірковість і т.д. Чи це одна й та сама людина пише? Це просто ознака несамодостатностітого, хто про це торочить. Про сприйняття і несприйняття текстів, то я мала на увазі, якщо є видатний мислитель і загал не сприймає його текстів, то це не причина не публікувати їх, тим більше, що оцінка про несприяняття звучить від тих, хто сам у першу чергу їх не сприймає. Тобто вузький недалекоглядний погляд стає визначальним. І вже зовсім смішно про якісь ідеологічні травми. Хай замисляться, чому їх це травмує, а не кивають на того, хто говорить правду.
Що значить » я пишу вiдкрито»?! Ви ж обрали публiчну професiю??!! Я — нi. Я не заробляю публiчними продуктами. Я — «його величнiсть читач». ВТепер по сутi: ви пишете про себе: «вичитую не просто так…маю смiливiсть,..маю свою думку…говорю правду» . Тепер порiвняймо, як ви про iнших: «недолугiсть..дурнi розмови…несамодостатнiсть того хто про вас торочить (це я).
I чому ви вирiшили, що читачи рахують ваше говорiння правдою??!! Кажу ж вам, рекомендував кiльком довiрливим городянам отримати психологiчну допомогу пiсля читання ваших «професiйних» полiтаналiзiв.
Ще раз хочу виказати здивування: так як ви звернулся до людей тут, звертаються до учнiв, до дiтей, до тих з ким переспали, вибачте на словi. Ну, це ж ваш рiвень.
Я буду продовжувaти свою скромну читацьку боротьбу проти вашого медiйного полiтширпотребу, зухвалостi та монополii на говорiння правди.
Наверное, книга интересная. Не читал. Но не осуждаю!:) Только сдается мне, с практической, прикладной точки зрения её ценность равна нолю. Были ведь «народники» в России в 19-начале 20-го веков. И что? Просветили народ? Нашли там лидеров, хоть на что-то реально способных?
Только сдается мне, с практической, прикладной точки зрения её ценность равна нолю.
——————————————————
Ну-у, якщо так(!) підходити до книг(літератури), тоді ота цінність не дорівнюватиме нулю лише у підручників і наукових трактатів.((
А ось що писав ще у позаминулому сторіччі Чарльз Діккенс:
література… зобов’язана бути вірною народові, зобов’язана пристрасно і ревно ратувати за його прогрес, благоденство і щастя.
Мені здається, що книга нашого славетного земляка повністю відповідає цим принципам.
В тому її і практичність, і прикладна цінність.
Що, до речі, підтверджує і автор статті:
«Маланюк жодного разу напряму не назвав Росію ворогом України, весь текст тим чи іншим чином доводить, що ця держава методично й наполегливо намагалася знищити нашу національну свідомість.»
І ставить риторичне запитання:
«Чи сприйняли б це наші громадяни ще два роки тому?»
Хоча я сформулював би запитання по іншому:
А якби ще років п»ять тому наша правляча еліта і всі(!) громадяни сприйняли ЦЕ і ….
не ставили на керівні посади силових структур громадян РФ, а на інші відвертих українофобів; не торгували з нею територією взамін нижчих цін на газ; протистояли ідеологічній експансії «руського міра»(в першу чергу в Криму і на Донбасі); відстоювали свою, в першу чергу(!), мову, культуру і історію, а не ту що була написана в Москві; нарешті дали б однозначно зрозуміти путіну, що Україна давно вже не Росія….
то чи наважився б кремлівський коротун на відверту військову агресію проти НАС???!
Валєро, я вже неодноразово писав: не потрібно у своїх негараздах когось звинувачувати! От почитають люди цю книгу і подумають: ну, малороси ми, карма у нас така, генетика, так би мовити.
До речі, а де можна взяти цю книгу? В інеті є?
Знайшов. Почитаю.
…не потрібно у своїх негараздах когось звинувачувати!
———————————————-
:good:
Сергію, можеш вже не читати. Ти вхопив головний сенс книги Маланюка — у всіх негараздах(про які ми винні самі!
А агресія Росії це лише
…не потрібно у своїх негараздах когось звинувачувати!
————————————————
:good:
Сергію, можеш вже не читати. Ти вхопив головний сенс книги Маланюка – у всіх негараздах(про які в ній йдеться) ми винні самі!
А агресія Росії це лише наслідки. По-перше,
» У сильного всегда бессильный виноват», а по-друге, «Наші слабкості нам уже не шкодять, коли ми про них знаємо»
КЛАСИКА!
«Маланюк жодного разу напряму не назвав Росію ворогом України, весь текст тим чи іншим чином доводить, що ця держава методично й наполегливо намагалася знищити нашу національну свідомість.».. Кстати, вполне нормальное явление для любой империи, и не только Российской, Советской или какой-то иной. Или Речь Посполитая до 18 века на территории теперешней Украины что-то делала по другому ? Или на Западной Украине поляки до 1939 года, в Закарпатье венгры, в Бессарабии румыны что-то иное делали ?
Это так к слову.
Все-таки симптоматично, что в широкие массы еще «читающего» люда вкинули информацю про это эссе.
Ведь уже скоро буде четверть века, как Украина руками Кравчука отринула имперский путь развития и пошла своим путем. Наверное пора уже подводить некоторые итоги, которые судя по всему не очень то и позитивные. Как в той пословице «От одного берега отстали, а к другому не пристали». Вот и болтаемся посреди проруби.