Жіноча проза лікаря Елеонори Бєльської

21.03.2017

На одному з письменницьких зібрань цілком випадково познайомився із жінкою, яка представилася як лікар-терапевт та автор двох книжок прози, одну з яких, щойно видану під назвою «Год кошки, или Вот такая любовь», презентувала мені. В голові промайнули імена: Чехов, Вєресаєв, Булгаков, Юрій Щербак… І, маючи цілком професійний інтерес до людей, які творять художні тексти, вирішив ближче познайомитися з книжкою жінки-лікаря, що працює в одній із поліклінік нашого міста. Цікавило питання: чому вона береться за цю надскладну справу, яка потребує, окрім вродженого художнього таланту, ще й дуже складних умінь та навичок у володінні словом? Бо ж письменницьке ремесло – це «муки слова», свого роду «солодка каторга», яка насправді далеко не завжди буває солодкою.

Для того, щоб більш-менш об’єктивно поцінувати «Год кошки…», необхідно чітко усвідомлювати, що існує поділ на літературу «елітарну» та «масову». Звичайно ж, це поділ дуже й дуже умовний, тому що по суті уся висока класика є літературою елітарною, бо ж недарма, скажімо, творчість Сервантеса, Шекспіра чи ж нашого Шевченка є об’єктом постійного та напруженого вивчення та коментування багатьма поколіннями найфаховіших літературознавців. І водночас ця ж література є масовою, бо, наприклад, ніхто з українських письменників не є більш знаним і більш шанованим, більш зрозумілим і найбільш популярним за автора «Кобзаря» – поета воістину елітарного.

Проте існує елітарність іншого плану, знаковим представником якої є знаменитий роман Джеймса Джойса «Улісс». Щодо української прози, то я назвав би низку по-справжньому елітарних романів Валерія Шевчука чи Феодосія Рогового. Йдеться про літературу, яка в плані письменницької техніки є експериментально-новаційною, такою, що демонструє нові виражально-зображувальні технології. Митці такого типу немовби не заклопотані тим, щоб надати своїм творам читабельності і тим самим залучити до знайомства з ними якомога більшу кількість читачів. Такий митець явно «не заграє» з читачем, немовби сигналізує йому: пишу, як вважаю за потрібне, і то вже твої, читач, проблеми, як ти мене зрозумієш і чи взагалі зрозумієш…

Завдання ж письменника, що працює в масовій літературі, цілком протилежне – він робить усе можливе для того, щоб зробити свій твір читабельним і таким чином домогтися, щоб він набув популярності серед читачів.

Проблема взаємоіснування елітарної та масової літератур є досить складною і недостатньо проясненою в науці про літературу. Проте, обмежившись уже сказаним, все-таки висловлю одну принципову думку: до масової літератури не треба ставитися зверхньо, по-снобистськи, як до літератури другого сорту. Ні, у неї свої соціальні та культурні функції і свої (мали б бути) критерії поцінування. І саме з цих позицій пропоную глянути на творчість Елеонори Бєльської, відзначивши при цьому найхарактерніші риси її письменницького почерку.

Так, її проза повністю вписується у так звану масову літературу. Прочитавши в анотації до книжки, що це проза «жіноча», – насторожився, бо таке визначення чимось нагадує відомий вислів про «блондинку за кермом автомобіля». То ж чекав, приступаючи до читання «Года кошки…», певних розчарувань. І… не дочекався. Виявилося, що більшість її оповідань наділені однією важливою якістю, а саме: розпочинаєш читати й немов би попадаєш у потік, вийти з якого вже немає бажання. Той потік несе тебе повільно, але впевнено, даруючи радість пізнання іншого світу. Проживаєш долю інших людей, їхні турботи та радощі. А головне – ти їх «бачиш», вони ніби стають твоїми знайомими. Тверезим розумом літературного критика, котрий давно віддає перевагу літературі факту, розумієш, що маєш справу з чистою, подекуди недостатньо вправною белетристикою.

Не буду говорити про глибину психологічного аналізу, але вже те, що, як правило, психологічна конструкція образу персонажу доволі чітко вималювана, викликає довіру до письменниці й не виштовхує тебе із потоку.

Той потік не так давно отримав свою назву – історія. Розповідати історії (художня література), показувати історії (кіно), застосовувати в усних презентаціях сюжетні оповіді (мистецтво сторітелінгу) і так далі, і так далі… – про притягальну силу історій, ось тих створених «потоків», зараз говориться й пишеться дуже багато. Особливо ретельно цією проблемою зайняті голівудські сценаристи, де на чисельних семінарах ретельно вивчають, як створювати такі потоки-історії, щоб вони притягували до себе та завдяки цьому збільшували прибутковість фільмів… До речі, окремі сюжети, що їх розробила авторка «Году кошки…», можуть бути цікавими для сценаристів мелодраматичних телефільмів.

Та все ж ті, хто презентував книжку оповідань Елеонори Бєльської як «жіночу прозу» (Борис Фінкельштейн, Станіслав Янчуков), мали повну рацію, бо кожний рецензент, кот­рий взявся б аналізувати цю книжку із застосуванням гендерного підходу, дуже швидко прийшов би до висновку, що суто фемінне, жіноче начало в ній є абсолютно домінуючим. Простежимо за поглядом лікаря, який оглядає пацієнтку, і легко зрозуміємо,що таке могла написати лише жінка: «Итак, она звалась Татьяна. Татьяна Анатолиевна Терещенко.Ничем непримечательная стройная шатенка, с легким беспорядком спускающихся до плеч волос. Быстрый взгляд доктора скользнул по черным лакированным лодочкам на невысоком каблуке, узкому голеностопу, безукоризненной формы голеням, заключенным в тонкую лайкру цвета мокко, изящным коленям. Слегка задержавшись взглядом в области коленей, быстро поднялся вверх по синей поверхности джинсовой юбки, плотно облегающей бедра своей обладательницы, объемному серому свитеру, беспощадно поглотившему верхнюю половину ее туловища…»

Письменниця уважна до найдрібніших деталей жіночого життя – до одягу, до предметів побуту, до того, що її героїні п’ють та їдять, як ведуть своє домашнє господарство, до їх суто жіночих «секретів». Причому жінки у неї різного віку: від школярок – до бабусь. І всіх вона любить, і якщо зображує, то з неод­мінною симпатією, якимось любуванням, навіть захопленням.

Як правило, усі її жінки успішні в житті. За професією – лікарі, викладачі вишів, кваліфіковані менеджери. Під стать їм і мужчини (чоловіки) – теж лікарі, професори, військові. Найчастіше жінки Елеонори Бєльської є одинокими, тобто неодруженими з різних причин. Але відчувається, що оповідання з героїнею саме такого статусу тому й писалося, щоб розповісти історію, котра завершується хепі-ендом: гарна, порядна, але одинока жінка врешті-решт знаходить собі пару – як правило, достойного мужчину, такого собі лицаря на білому коні.

Ми борсаємося в бескінечних проблемах, вони йдуть на нас валом. Телебачення, всякого роду ЗМІ немов би змагаються в тому, щоб викинути на поверхню життя якомога більше бруду. Зла в усіх його проявах у цьому житті стає так багато, що аж зашкалює. І так мало надії, так мало доброго й красивого, котре стимулювало б життєву енергію суспільства, надавало б йому якогось позитивного напряму та сенсу. І поява такої «жіночої прози», котру презентує Елеонора Бєльська, є нехай і слабкою, та все ж реальною спробою психологічного самозахисту.

Ще один аргумент, який виправдовує «жіночність» прози Елеонори Бєльської, можна знайти у Ліни Костенко. В поезії «Пелюстки старовинного романсу» йдеться про концерт, у якому старий співак піднесено виконував романс про високе кохання до жінки. Для сучасної аудиторії високий пафос того романсу, в якому відчувалося поклоніння перед жінкою, був незвичним:

На голови, де, наче солов’ї,

Своє гніздо щодня звивають будні,

Упав романс, як він любив її

І говорив слова їй незабутні.

А потім зникла музика. Антракт.

Усі мужчини говорили прозою.

Жінки мовчали. Все було не так,

Їм не хотілось пива та морозива.

Старий співав без гриму та гримас.

Були слова палкими й не сучасними,

О, заспівайте дівчині романс!

Жінки втомились бути не прекрасними.

Геніально прониклива Ліна Костенко відкрила чи не головний секрет «жіночої прози»: її поява сублімує ось ту жіночу втому від буденності; вони, жінки, і справді втомилися бути не прекрасними.

Елеонора Бєльська – псевдонім. За ним – Олена Баранова, лікар-терапевт. І багато хто з пацієнтів третьої міської поліклініки її добре знає.

Григорій Клочек.

Просмотров:58    Комментариев:2

  1. boris_revchoun говорит:

    Чудовий аналіз: професійний, але водночас без «професорської» зверхності й снобізму. Дякую!

  2. Alex 2 говорит:

    Александра Мурзина «К читателям» (1799 год).
    Писать я для того
    Стихами начинала,
    Веселья моего
    Предметом их считала,
    Чтоб скуки избежать…

Добавить комментарий