Проект «УЦ»: что я думаю по этому поводу?

Три года Революции Достоинства. Каждому украинцу есть что вспомнить, чему порадоваться, о чем пожалеть. Что думают по этому поводу наши эксперты?

Виктория Поляновская:

— По поводу третьей годовщины Майдана могу сказать одно: я искренне надеюсь, что сегодняшний период в развитии страны – это так называемый самый темный час перед рассветом, а не очередное дно. Потому что люди устали. Стимуляция в виде патриотических статей и радости, что «зато у москалей еще хуже», уже перестают срабатывать. Потому что в собственной пирамиде потребностей большинство начинает переходить к базовым – чтоб был мир, был надежный предсказуемый доход (желательно не выглядящий смешно в долларовом эквиваленте) и чтобы хотя бы менялись к лучшему условия жизни.

Про себя лично могу сказать, что я и сейчас не жалею, что наша семья поддержала Майдан, – что первый, что второй. Хотя очень хочется надеяться, что не будет третьего. И еще хочется надеяться, что те пламенные речи, которые я писала своим друзьям и знакомым из России про то, что у нас в Украине нет притеснения русскоязычных, что как минимум половина Майдана говорит на русском и при этом любит Украину, что не так важно, на каком языке подавать патроны, когда любишь свою страну, можно будет искренне сказать и на следующую годовщину. Потому что в последнее время вместо всеобщей дружбы и взаимоподдержки, которые действительно были во время Революции Достоинства, постепенно нарастают радикальные настроения. Уже плохие и волонтеры, помогавшие АТО, и те, кто просто поддерживал Майдан, и сами ветераны АТО, если они смеют говорить на русском.

То, что раньше не мешало вместе поддерживать Украину, стало разделять. Украинский язык нужно восстанавливать в обиходе, нужно учить, но не так. Оскорблениями и притеснениями нельзя добиться ничего. Опыт соседней России должен был этому научить. Но пока мы только любим наступать на грабли и вестись на провокации. А ведь вытянуть Украину сейчас может только то же, что и три года назад, – объединение ради общей цели. Хочется надеяться, что это получится.

Сергей Полулях:

— День Гідності і Свободи – мабуть, перше українське державне свято, започатковане на честь перемоги – перемоги Майдану. Правда, все більше переконуюсь, що все було зрежисовано, і вибух народного гніву використали для виправдання агресії проти України. Але це лише підкреслює готовність українців до жертовності в ім’я України, в ім’я захисту європейських і українських цінностей – толерантності та мирного співіснування.

Майдан довів, що український патріотизм – не балачки та вибір вузького кола, а всенародний рух, який втілився і в Майдані, і у добровольцях, і в українській армії, і у волонтерах, і у терпінні та мудрості народу. Зараз модно клясти владу, вишукувати недоліки та прорахунки, які були й будуть, особливо в час найгрізнішого випробування. На жаль, маємо й необов’язкові втрати у вигляді зниження рівня довіри до інститутів влади, але терпіння й розуміння народу все ж переважає.

Що стосується Кіровограда, то маємо втрату найважливішого надбання Майдану – єдності. Майдан довів, що народ здатен перемогти й вистояти не лише завдяки концентрації всіх сил, але й згуртованості різних за уподобаннями груп і верств населення. На жаль, питання перейменування Кіровограда розкололо місцеве суспільство, і тим прикріше, що каталізаторами розколу стали деякі активісти, які називають себе патріотами України. Саме вони перевели рядове й спокійне обговорення варіантів майбутнього імені міста в площину ненависті, ярликів та образ.

Нетерпимість до іншого погляду і думки – це не той шлях, який потрібен для згуртування всіх здорових сил в ім’я перемоги, адже і Майдан виник як протест проти ігнорування прагнення більшості. Майдан виконав свою історичну місію, він продемонстрував здатність народу протистояти тиранії, якого б кольору вона не була. Ми повинні відстоювати те, за що боролися та гинули люди на Майдані та продовжують гинути на фронті – відстоювати та захищати європейські цінності демократії як запоруки поступального й мирного розвитку країни. Сподіваюся, що наступний День Гідності ми зустрінемо в місті, назву якого буде обрано демократичним шляхом, і ми знову будемо єдині, а значить – непереможні.

Виталий Николаевский:

— Запитання, які виникли у День Гідності та Свободи України. Коли твоєї зарплати або пенсії не вистачає на життя і ти одержуєш милостиню від держави у вигляді житлової субсидії – це гідність? Коли ті, хто три роки тому розганяв Майдан, сьогодні зганяють людей на площу, щоб відзначити День Гідності, – це свобода?

Якщо хтось не шкодував здоров’я та життя, захищаючи Україну, то держава гідно віддячила йому, не надавши роботу й обіцяну землю? Якщо ти маєш більше 30 років трудового стажу, то чи можеш розраховувати на гідну твоєї сумлінної праці пенсію?

Що робили високопосадовці-мільйонери, коли прості люди здавали свої останні гроші на підтримку занедбаної армії? Адже зазначених у їхніх електронних деклараціях коштів вистачило б на кілька армійських бюджетів. Коли тебе півроку тягають до суду, щоб довести очевидну вину твого кривд­ника й накласти на нього смішний штраф 850 гривень – це справедливе судочинство?

Як реагувати на слова посадовця чи керівника, який каже, що в Україні геть немає людей з почуттям власної гідності (звісно, крім нього)? Мовляв, ви усі бидло і такими здохнете. Мовчати чи заїхати йому в пику? Коли ти як представник ЗМІ звертаєшся до державного органу, а тобі кажуть, що ніяких коментарів для ЗМІ не дають, – це свобода? Це гідність?

Подібні запитання можна було б дуже довго ставити. Я шаленію від брехні представників влади. Чи потрібна загиблим героям їхня нещира шана, якщо живі не відчувають, що людей почали поважати? Отож поки що нам нічого святкувати. За свободу та гідність в Україні ще доведеться боротися.

Подготовила Елена Никитина, «УЦ».