День вшанування жертв Голодоморів в Україні минув. Але дає розраду, гріє душу, що цього року ця важлива для нашого суспільства тема не стала одноденним приводом погорювати та забути до наступного разу.
Громадські організації, такі, як «Меморіал жертвам Голодомору» та інші, зараз ведуть активний збір коштів на побудову у Кіровограді пам’ятного символу трагедії, тема не сходить зі шпальт газет. До громадян України повертається пам’ять. Хоча багато хто пам’ятав ті події завжди. І задовго до набуття незалежності Україною, до початку державної політики вшанування жертв, без зайвого галасу, за покликом серця робив свою справу пам’яті. Серед них — кіровоградка Надія Іванова. Не для власної слави вона описала у листі до Людмили Шубіної свій Голодомор і свій внесок у вшанування безневинно загиблих. Ми вирішили, що ви маєте знати про це, і з дозволу обох жінок друкуємо цього листа.
«Шановна Людмила Володимирівна!
Я, Іванова Надія Єфремівна, прочитала в газеті «УЦ» №48 від 28.11. 2012 р., що Ви очолили організацію «Меморіал жертвам Голодомору» і подумала, що ми різного віку жінки, але робимо одну і ту ж таку потрібну справу.
В свій час, а це в 1990-му році, як ще тільки письменники Драч, Павличко, Яворівський якось несміливо, з острахом почали розповідати про голод 1932-1933 рр., в той час як це ще замовчувалося, боялись хоч словом згадати про голод, я, проста сільська жінка, яка зі своєю сім’єю перенесла голод, одного дня на поминках на кладовищі в своєму селі організувала людей, щоб зробить пам’ятник померлим з голоду, нашим селянам, родичам та друзям. З 200 людей, які жили на той час в нашому селі, померло від голоду 72 людини, 8 сімей вимерли повністю, всією сім’єю.
Люди мене підтримали, і в той день на тому місці на кладовищі, де загортали померлих з голоду, насипали могилу. Землю с поля носили фартухами, хустками, картузами, і були мені вдячні, що я перша нагадала їм про голод. Бо і їх, як і мене, все життя мучило питання, чому і за що? Радянська влада наказала смертю безневинних тружеників села. В той час в кожній сім’ї були якісь запаси продуктів, поки не прийшли активісти і вигребли до зернини, до кришечки, до ниточки.
Зі своїми внучками ми їздили з Кіровограда в село, обробляли цю могилу. Чоловіки, які ще жили тоді в селі, зробили трьохметрового дубового хреста і поставили біля могили. Зі свого скромного бюджету я відірвала необхідну суму. Замовила дощечку на радіозаводі, на якій написали-вирізали всі прізвища померлих з голоду — 72 людини, і прикріпили на хресті.
Коли все було готове, в назначений день 25.08.1990-го, привели батюшку з с. Рівного з півчими, освятили могилу. Приготували поминальний обід. Багато було людей з других близьких сіл, було дуже урочисто, люди плакали, згадуючи своїх рідних, померлих мученицькою смертю від голоду…
Дивлячись на своє колись красиве, хоч і невелике село, як воно поступово вимирає, я писала прохання відбудувати село в різні організації району і області. Отримувала відповіді «Село неперспективне». Могилу я доглядала, і тільки за станом здоров’я я передала естафету Гаєвській школі 3.05. 2008 р. Нехай дітки школи та вчителі продовжують справу, бережуть пам’ять про померлих людей від голодомору-геноциду в 1932-1933 роках.
В день пам’яті, в хвилину мовчання, свічка горіла в мене на вікні цілу годину. За цю годину я згадала про ті страшні дні голоду, від якого нашу сім’ю врятував наш батько, працюючи в Кривому Розі на шахті і по одному викрадаючи нас із села, вже пухлих від голоду, а нас було шестеро. Але це дуже коротко я вам описала, бо все це вже було описано в наших газетах, в республіканській, транслювалося по телебаченню «1+1» і по радіо. Я думаю, що в свій час, а мені тоді було вже 64 роки, я зробила добру справу для майбутнього покоління. Щоб більше це не повторилося. А вам дякую, що ви взялися за цю добру справу для теперішнього і майбутнього покоління. А чим я тепер вам можу допомогти? Якщо я доживу до того часу, як буде встановлено пам’ятник Голодомору з вашою допомогою, я приїду на відкриття і виступлю перед людьми, розповім про ці страшні роки, як живий свідок, бо нас, свідків, залишилось уже так мало…»
Надія Іванова, 86 років, м. Кіровоград.
Я не був свідком Голодомору… В мене немає рідних, які б постраждали б від нього. Але в мене стискає горло, коли я читаю чи чую про це. І є бажання підсвідомо перемикнути канал, перегорнути сторінку, щоб не бачити це, не чути нічого… Доводиться себе примушувати, бо знати просто необхідно… І коли знаходяться люди, які обпльовують пам’ять закатованих, або глузують з неї, мені це настільки незрозуміло, що слів просто не вистачає…
Дай Бог, щоби така трагедія більше ніколи ніде не повторилася… І дай розуму нам, нащадкам тих людей…
Вот на это я готов перечислить, скажем, 200 гривен. Но при условии, что на памятнике будут конкретные фамилии, а не просто «в память жертвам голодомора». Конкретные фамилии тех негодяев, что отдавали приказы отобрать зерно у селян. И штук 50 (выборочно) фамилий тех негодяев, что выполняли преступный приказ.
Надія Єфремівно, Ви добра і чуйна людина.
Доброго Вам здоров’я!
А ще дуже важливо, що працівники музею знайшли час для спілкування з Вами. Щоб історія села, яку Ви написали залишилася нашим дітям і внукам.
Сергій Борисович.