Отрадно, что первый же материал, посвященный истории родительского дома, вызвал у наших читателей массу теплых чувств. В редакцию продолжают приходить письма с историями самых дорогих и родных сердцам жителей нашей области уголков, мест, в которых люди родились и выросли, где делали свои первые шаги, откуда уходили во взрослую жизнь и куда обязательно возвращаются – в реальности или мысленно.
Одну из таких историй нам поведала кировоградка Надежда Иванова. Надежда Ефремовна уже писала в редакцию, по ее совету мы посетили село Шутенька, историю которого подробно описала наша читательница. Воспоминания этой мудрой женщины, оформленные в альбоме с рисунками и фотографиями, хранятся в сельской школе. Спасибо вам, Надежда Ефремовна, за память и уникальные уроки истории.
Второе письмо пришло к нам из села Измайловка Александрийского района. Галина Задесенец так трогательно, с такой любовью и теплотой описала историю родительского дома, что, читая ее, чувствуешь комок в горле. Спасибо вам за ваши светлые чувства и за хату, которую сберегли.
«Крик душі за своєю хатою»
«В мене сколихнулися в душі спогади, і я подумала: а чому я до цього часу не написала в газету про свою батьківську хату, про яку у мене, в моїх архівах-спогадах зберігається дуже багато матеріалу? Там і сльози, і крик душі за своєю хатою, яку так безжалісно довелося покинути. Та не тільки ми, а й інші люди нашого села покинули. Та їхні хатки давно розвалилися, а наша ще, дякуючи Богу, стоїть.
Побудували батьки цю красиву хату у 1922 році. Євреї, які від’їжджали до Америки з села Рівного, віддали моєму батькові, який у них служив, свою добротну хату. Батьки отримали наділ землі на вільних степах (зараз село Шутенька), з єврейської будівлі узяли будматеріали — двері, вікна – і побудували своє житло. Хата була високою, з фігурними дверима на дві половини, з красивими вікнами. В хаті – піч з лежанкою, а у світлиці – груба з фігурами, які розмальовувались різними фарбами. Батьки думали про майбутнє, про дітей, яких було аж шестеро: будемо справляти весілля!
Двір був дуже красивий, з фруктовими деревами. Сарай на четверо дверей, де розміщалася худоба. Обробляли землю, і був достаток в родині. Але радянська влада розбагатіти не дозволила. В час колективізації приїхали, вигребли з хати все до зернини і до ниточки, навіть з печі витягли горщик з борщем, борщ з’їли, а горщик розбили.
І ліжко забрали. А це ліжко було унікальним. Його також віддали батькові євреї. Воно було з дерев’яними спинками, покрашеними чорною фарбою і розмальованими квітами. Ліжко після “колективізації” стояло в хаті активіста, на якому лежала його хвора дружина. Мабуть, Бог наказав за гріх…
З сараю забрали худобу. Коли виводили корову з двору, ми йшли слідом і плакали, а скотина – німий язик, мабуть, здогадалася, куди її ведуть, обернулася на нас, і з її великих очей полилися сльози. З погреба забрали всю квасину і овочі.
Настали холодні і голодні 1932-1933 роки. Як не було шкода прощатися зі своєю хатою, але батьки втекли в Кривий Ріг, і нас, дітей, поодинці забрали до себе, і цим спасли нас від голодної смерті. Хата залишилась порожня. І тільки у 1943 році наша сім’я повернулася до своєї рідної домівки. Яке це було щастя – жити в такій красивій, світлій хаті!
Згодом усі діти розбрелися шукати кращої долі, а батьки прожили в хаті до 1973 року. Тоді хата опустіла. Брат, який живе у цьому селі, продав її молдаванам. Ці люди зробили перед хатою навіс, викинули два вікна на причілку і замазали отвори, викинули піч. Вирубали багато уже старих дерев. Це вже була їхня справа, вони були господарями. Посадили на городі виноград, робили вино. Коли я приїжджала у село і заходила до хати, ці люди говорили, що навіть у себе на батьківщині вони не почували себе так добре, як у нашій хаті. Така у неї прекрасна аура. Але господар захворів, і люди повернулися до Молдови, а нашу хату купив якийсь кіровоградець.
Кожного року, коли я буваю на поминках у селі, обов’язково заходжу у свій двір, притуляюся до стіни своєї рідної батьківської хати і прощаюся, бо вже постаріла, може, більше не зможу приїхати (на фото — так этот дом выглядел в 2006 году). А у моїй кіровоградській квартирі стоїть макет моєї хати з двором, де ростуть дерева. Сарай, собачка біля будки, вулики, корівка, порося – все це прикрашає двір. Я кожного дня бачу свою рідну хату, і це ще на якийсь час заспокоює мою згорьовану душу».
Надія Іванова.
«Я вклоняюсь рiднiй хатi»
«Тепер і я маю можливість розповісти про те, що передумала, що плекала, чим пишаюсь, що надихає і дає мені сили. Подумалось: як добре, що я виросла в селі, що долучилась до справи, яку робили мої батьки – Мокрушини Петро Прокопович і Катерина Іванівна. Стало трошки лячно: про що написала б моя донька, яка народилась і виросла у місті? Про вигоди в квартирі? Про пейзажі, які видно з дев’ятого поверху? Переконана: такі розповіді потрібні, щоб молодь долучалась до свого минулого, щоб поважала прості людські цінності.
Рідна батьківська хата в травні цього року відзначить свій “пенсійний ювілей” — 55 років. Саме 1 травня 1956 року мої батьки зі мною, ще малою, приїхали в село Ізмайлівка Олександрійського району, куди нас переселили з Чигиринщини, бо розпочиналось будівництво Кременчуцької ГЕС. Як плакала мама, як не хотіла полишати рідну, біля Дніпра, землю! Та довелось.
Запам’яталось мені, чотирирічній дівчинці, село, куди приїхали: хати в один ряд і пісок, який гнав вітер. Того ж травня і розпочали батьки та ще кілька сімей-переселенців будівництво своїх хат. Мама часто згадувала, як було тяжко. Будівельних матеріалів не було, використовували ті, що привезли з розібраної хати.
Будували після роботи до темної ночі, адже вдень працювали в колгоспі – тато трактористом, а мама полола буряки. Жили в гуртожитку – це по-сучасному, а насправді ж то був колгоспний сарай, розділений на кімнати. Ось там і отримали притулок кілька сімей. Дуже спішили до зими побудувати свій куток.
Допомагала сільська громада. Зійшлися односельці і гуртом, не за гроші, за два тижні вилили стіни. Тепер, мабуть, і не знають, як це робиться. В моїй пам’яті закарбувалась ця дружня робота: по периметру хати стояло риштування, куди вкладали солому, поливали її рідкою глиною і топтали. Топтали, ходячи по периметру, і співали. Так, ніби і не робота це, а гулянка якась. Ось і “виспівали” нам стіни! А вже мазала стіни матуся сама. Спочатку накидала товстий шар глини з соломою, а як він підсихав, рівняла глиною з тирсою. Скільки ж довелося їй перемісити тієї глини!
Тато в свої молоді роки був і столяром, і муляром, і ковалем, бо все робив сам. Довелось йому не раз їздити в Табурище (нині Світловодськ), ночувати там, щоб купити черепицю на покрівлю. В моїй пам’яті мамині сльози, коли, прийшовши до хати, вона побачила, що після дощу впала стеля, яку тільки-но закінчила рівняти. Від безпорадності, безсилля вона звинуватила не дощ, а тата, бо той не встиг вкрити черепицею хату. І коли ж йому було це зробити, як працював на тракторі до смерку? Ввечері, стомлений, він приносив додому (від зайця, казав) окрайчик хліба і недопиту пляшку молока, в якій за день в тракторі збивалася грудочка масла, — навіть цей простий обід йому не було коли з’їсти. Та звідки в них бралися сили?
Пізно восени вже було новосілля лише в одній кімнаті. Хата ще не добудована, навіть вкрита не вся, але як раділа мама! Отак і перезимували. Разом з хатою будували і сарай для корівки і поросяти, бо без них ніяк в селі.
Добудовували кілька років поспіль: і грошей не вистачало, і матеріалів бракувало. Вже пізніше, в 70-х роках, хату обклали цеглою, звели інші добротні будівлі. В дитинстві і юності все це сприймалось мною як належне, а тепер переосмислюю: молода сім’я без допомоги і підтримки рідних побудувала дім, виростила доньку і сина, посадила сад. До речі, мій тато тієї ж осені 1956 року посадив перші деревця. Не всі з них дожили до цього дня, але дві яблуні і чудо-груша (тато прищепив на неї 5 сортів) ще й досі дарують нам свої плоди.
Дивуюсь, хто навчив моїх рідних працьовитості і життєвої мудрості? Тато залишився сиротою в 14 років і пішов до міста Іжевська шукати роботу. Закінчив вечірню школу ФЗН, всілякі курси, що давали йому можливість виживати. Мама — донька розкуркуленого в 1932 році селянина, котрий тяжко пережив втрачене, невдовзі помер, залишивши дружину — мою бабуню — з двома доньками восьми і шести років. Не знаю, як бабусі вдалось тоді вижити з моєю мамою (старша мамина сестра померла), як вдалось маму виховати і навчити всьому… Але це вже інша історія.
Мама дуже любила свою хату, докладала зусиль, щоб завжди було чисто, охайно, гарно прибрано, а біля хати буяв квітник. Скільки вона вишила рушників, картин, скільки оздобила технікою “ришельє” фіранок, серветок, наволочок! Чи були в кого в селі такі рушники і картини, не знаю. Кожен рушник оздоблений вив’язаним нею власноруч мереживом. Десь з 5 класу і я вже в’язала мережива, вишивала. Та маминої майстерності так і не досягла.
Сьогодні ті рушники прикрашають рідну хату. Все так, як було у моїх рідненьких, хоч хата без тата вже 17 років, без мами скоро 5 років, без їх дбайливих і вмілих рук. Не хочу, та й не можу щось змінювати. Все таке близьке до щему, сповнене добротою моїх Мами і Тата. До всього доторкалися їхні руки, у все вони клали душу і серце. Я завжди поверталась до рідної домівки, ще навчаючись в училищі, потім в інституті. Мене тягла сюди якась невидима сила, я почувалася тут захищеною, як у фортеці. Зараз я розумію, що це аура доброти, щедрості і щирості рідного дому так впливала. Тут і вітер запашний, і промені сонця ласкавіші.
Тому бережемо з братом батьківську хату, не полишаємо її. Вийшли з чоловіком на пенсію і приїхали в рідні стіни, щоб не сумувала, щоб не пропала наша колиска, наша найсвятіша цінність. У вихідні батьківська хата наповнюється дзвінкими голосами: приїжджають брат і донька з родинами. Мені радісно від того, що ми не позарилися на кілька тисяч гривень, не продали хату, не залишили на грабунок. Я вклоняюсь рідній хаті, стою перед нею на коліна. Це – наше цілюще джерело, наша мудрість».
Галина Задесенець (Мокрушина).
Красиво… И грустно