Сучасні довідники називають ВіктОра Орлі французьким художником українського походження, одним з найяскравіших представників французького неоімпресіонізму. Проте лише десять років тому Віктор Орлі мешкав у Кіровограді й звався Геннадієм Вікторовичем Гребньовим. Сам Геннадій-Віктор вважає себе українцем, в родині та з друзями-слов’янами спілкується винятково українською й каже, що навіть псевдонім такий обрав через те, що, за однією з версій, містечко Орлі під Парижем назване на честь сина Пилипа Орлика Григорія, який був дипломатом і ад’ютантом короля Людовика XV.
Віктор Орлі живе у Марселі, багато подорожує, є президентом культурно-мистецької асоціації CAPITALЕ, що займається підтримкою сучасних художників, культурних проектів, організацією виставок і т.ін., та член Академії мистецтв Гуангдонг Юехуа у Китаї. Але щороку приїздить до Кіровограда (тут живе його мати), щедро дарує свої полотна кіровоградським музеям, а в цьому році везе на батьківщину п’ятнадцять картин – для персональної виставки, яка буде проходити в художньому музеї з першого по десяте серпня.
Дивна річ: багато кіровоградців знають Геннадія Гребньова, дехто чув і про імпресіоніста Віктора Орлі, який походить звідси, а от те, що це одна й та сама людина, відомо небагатьом. Хоча художником Геннадій Гребньов став ще тут, у Кіровограді, у 90-ті роки – він і до цього малював для себе, але тільки коли його роботи почали купувати, всерйоз замислився над тим, що міг би заробляти живописом на життя. В принципі це бажання, каже він, і стало поштовхом для переїзду до Франції.
– Вибір, звичайно, був невипадковим, – каже Геннадій Вікторович. – Для того, щоб активно творчо розвиватися, необхідне відповідне середовище. А Франція – це не тільки колиска багатьох напрямків мистецтва. Там мистецтво має величезну державну підтримку, є багато інституцій, які направлені на розвиток мистецтва, на підвищення загального культурного рівня нації. Можливостей для реалізації там набагато більше, ніж в Україні.
– Псевдонім Віктор Орлі народився вже там чи це було передчуття Франції?
– Вже там. Для мене це було остаточним закріпленням кількох речей: я житиму у Франції, я – художник, я далі буду розвиватися у цьому напрямку. Але вийшло так, що псевдонім став десь другим ім’ям, «Геннадій Гребньов» дуже складно вимовляється для французів. Тому для моїх друзів-слов’ян я Геннадій, а для інших – Віктор.
– Про вас пишуть як про художника дуже особливого, з власним стилем, власним почерком, зустрічала навіть висловлювання, що ви – основоположник нового стилю, власної школи. Що мається на увазі? В чому особливість вашого живопису?
– Мистецтвознавці, люди, які розмірковують на ці теми, мабуть, мають на увазі щось своє. Але я завжди прагнув, щоб мої роботи були впізнавані, – за рахунок того, яким чином я працюю с фарбою, які сюжети обираю, яку філософію, які емоції закладаю. Я ніколи не підходжу до мольберту з негативом: якщо в мене якісь особисті проблеми чи просто поганий настрій, я не працюю. Я прагну, щоб у моїх роботах не було ніяких негативних емоцій, негативних відтінків. І, сподіваюсь, мені це десь вдається. Якось в Шеньчжені на одному з артистичних салонів один чоловік приходив на мій стенд кілька разів, і коли він прийшов третій чи четвертий раз, то пояснив: «Тут багато класних художників, багато класних робіт, але ваші роботи – вони говорять з моїм серцем». Це дуже висока для мене оцінка… А відносно послідовників, то під час виставок люди часто звертаються до мене, щоб я відкрив школу, і вони, мовляв, вже готові бути першими моїми учнями. Сьогодні я не можу зробити цього просто фізично: я багато подорожую, шість місяців з дванадцяти або працюю десь на натурі, або готую чи проводжу якісь виставки. Але взагалі мені це цікаво, і думки такі є.
Віктор Орлі щедро дарує свої полотна музеям – не тільки кіровоградським, але й канадським, китайським, французьким. Це досить незвично, адже ми помітили, що роботи більшості художників, які досягли успіху за межами Кіровограда, або потрапляли в наші музеї після їхньої смерті, або вони передавали їх вже в досить поважному віці, коли виникала потреба залишити слід в історії не тільки мистецтв, але й своєї малої батьківщини. Віктор Орлі – чоловік досить молодий (він народився у 1962-му). А походивши по сайтах мистецьких салонів, ми з’ясували, що його роботи затребувані й, за нашими мірками, досить дорогі: чотирьох-п’яти полотен вистачить на квартирку в Кіровограді.
– Вони не дорогі, – сміється Віктор Орлі. – З чого ви взяли, що вони дорогі? Взагалі ціни не я формую, їх формують експерти, які працюють на артринку, і потім ринок якось коригує ці цифри. Моя задача – працювати, працювати багато, цікаво, а на ці цифри я ніяк не впливаю… А дарувати я люблю. Я взагалі людина відкрита – до спілкування, до діалогу, мені є чим поділитися, є що розказати. І я завжди це роблю із задоволенням. Так само приємно ділитися моїми роботами. Не тільки з музеями, я люблю дарувати картини й просто людям, особливо дітям. Був такий випадок: я передав свою роботу на салон у містечку Сан-Рафаель. Коли салон закінчився, я мав забрати роботу, адже за правилами, якщо я не заберу її протягом двох тижнів, вона перейде у власність салону. У мене не було можливості поїхати, і я попросив організаторів: вийдіть на вулицю, зупинить першу маленьку дівчинку й подаруйте їй мою роботу. Мені приємно, що десь у Сан-Рафаелі мешкає маленька дівчинка, у якої є картина Віктора Орлі.
Тож, по-перше, мені не соромно дарувати свої роботи, по-друге, не жалко, по-третє, просто приємно. А по-четверте: будь-яка творча людина, яка досягла чогось в житті, – цікава, їй є що розповісти. Але на її шляху були якісь поштовхи, про які вона, можливо, не пам’ятає. Тому треба їхати в своє рідне місто, йти в свою рідну школу, зустрічатися з хлопчиками та дівчатками й розказувати, що ви такий є. І, можливо, це відкоригує чиєсь життя, дасть комусь поштовх. Наша робота, в тому числі й ваша, насправді набагато важливіша, ніж здається: вона може вплинути, відкоригувати щось у житті. І я вірю, що мої роботи роблять якусь позитивну корекцію у світі. Тож я хочу, щоб кіровоградські діти могли їх побачити, а не просто почути, що є такий Віктор Орлі…
– А ви ходите до рідної школи?
– Обов’язково! До речі, я, коли ще навчався у третій школі, створював сатиричну стенгазету, її демонстрували у кінотеатрі Крючкова на великому екрані – це був поштовх… А ще я цікавився історією школи, яку, як ви знаєте, будували брати Ельворті для дітей своїх працівників. А через багато років я познайомився з онуком Ельворті Майклом Кларксон-Уэббом, ми подружилися й навіть стали кумами – хрестили дитину наших спільних друзів. Про що йдеться? У житті відбуваються дивовижні речі, про які ти навіть і мріяти не міг…
– Ви неодноразово казали в інтерв’ю, що душа будь-якого міста – це метрополітен і ринок. Ви буваєте на кіровоградських ринках? Що вони вам кажуть про душу?
– Це питання іронічне і, мабуть, риторичне. Але я хочу сказати, що Кіровоград змінився, люди змінилися. Десь у 2008-му чи 2009-му році я приїхав і побачив, що на вулицях набагато менше п’яних. А потім я помітив, що міняється мислення. Набагато більше стало людей, які роблять щось для власного розвитку, для розвитку свого міста. Поки що, коли в’їжджаєш в Україну, контрасти великі: тут дуже багато хамства, такого підсвідомого хамства – людина не хоче нічого поганого, але звикла поводитися так. Але люди змінилися, стали більш відкритими, більш європейськими, вони задумуються про своє майбутнє. Мені дуже цікаво їхати зараз додому, тому що від моїх друзів-французів, які їздили на Майдан або побували в Україні в цьому році, після зимових подій, я чув, що українці дуже змінилися.
– До речі, ви пишете море, мигдальні сади, Прованс – це дуже красиво, але ви виросли тут, серед іншої краси. Чи не плануєте писати Україну?
– Якраз у цей свій приїзд, хоча він буде недовгим, я планую попрацювати з українським пейзажем, зробити постановки з квітами. Бо я помітив дивовижну річ: такої енергетики, яку я знаходжу в українських квітах, ніде немає. От мальви – вони ж і у Франції мальви, але, як би я їх не ставив, що б не робив, вони французькі! Зараз наступає період соняшників, мені цікаво попрацювати з ними, тим більше, що це символ, який позитивно сприймається у всьому світі. Взагалі я планую в цьому році зробити цикл українських робіт.
– Ви постійно кажете про зимові події, але зараз в Україні відбуваються речі, які змінять українців ще більше…
– Так, але про це складно говорити. Війна почалася, війна йде. Політики європейські просто не розуміють, як їм реагувати на ці події. А нам потрібно стримувати емоції й діяти холоднокровно. Це дуже важко. Боляче, що це відбувається на нашій землі, боляче, що започатковано це слов’янами. Найгіркіше, що цим можуть скористатися інші. Але відкинути емоції – це єдиний вихід.
– Ви не вважаєте, що ваша перша персональна виставка в Кіровограді була б доречніша в інший час?
– Ні. Я вже казав, що вкладаю в свої роботи тільки позитив, і маю надію, що вони несуть позитивну енергетику. Сподіваюся, що вони можуть стати пілюлею, яка, звичайно, не вилікує, але полегшить біль.
Я дуже чекаю виставки Віктора Орлі. Він працює у техніці пастозного живопису, коли великі об’ємні мазки накладаються мастихіном або пальцями. Такі полотна живі – вони міняються в залежності від того, як падає світло. І передати це на фотографії ніяк не можна, як, мабуть, і енергетику, про яку говорив художник – дуже хочеться побачити й відчути.
Ольга Степанова, «УЦ».
